Їду в поїзді Ужгород-Львів. Половину дороги сама в купе, щойно відкриваються двері, заходить дівчина з дитиною

– допоможіть опустити сидіння.

Я:

– як думаєте, у мене є право відповісти вам у Вашій же манері? Ну, про не зобов’язана?

Вона з викликом:

– ну відповідаєте! – помовчала, опустила очі і додає – допоможіть, будь ласка.

Я допомогла, дівчина не вибачилась, але мені чомусь стало її шкода. Така злість та озолобленість просто так не з’являється.

Попросила провідницю зафіксувати їй коляску, допомогла покласти на 2 полицю. Вона тепер з-під лоба на мене дивиться і намагається заговорити. Шкода її

Upd: вечір перестає бути томним. Діалоги (в основному монологи):