Більше не в радість мені свята. Син на війні загинув

Мені 67 років, наче не стара зовсім, але така самотня. Чотири роки вже на пенсії, до слова, мріяла про неї, уявляла, що нарешті матиму час на онуків, гратимусь з ними. Спочатку все так і було, але потім клята війна все зіпсувала.

Моя донька Ніна відразу ж забрала дітей і поїхала до Польщі. Там працював її чоловік, тож я все розуміла. Хоча, чесно кажучи, у нас на Закарпатті зовсім спокійно і безпечно.

Син мій одного разу повертався додому й натрапив на представників військкомату. Уявіть, йому навіть з дітьми не дозволили попрощатися. Зовсім про рідних його не думали. А вже за два місяці мені подзвонили й повідомили, що загинув мій хлопчик десь під Соледаром. Чоловік тоді так переживав, що дістав інфаркт. Лікарі не змогли його врятувати. Я теж до лікарні потрапила.

Як мені важко було – згадувати не можу. Але й зараз не легше. Невістка забрала дітей і до своєї мами в Хуст поїхала, я їх майже не бачу. Щоправда, нещодавно дзвонили, на Великдень кликали.

Подруги знають про мою ситуацію, підтримують, як можуть. От і на день народження мій вони обіцяли прийти розрадити.

Та із самого ранку не могла я радіти. Така депресія взяла, навіть кортіло всім зателефонувати та сказати, щоб не приходили. та дівчата все ж навідались. Посиділи ми, попили чаю, а тоді одна за одною всі розбіглися. А мене знову накрило. Все думала, що краще померти, ніж так жити.

Врешті, якось лягла спати. Крутилася всю ніч, лише під ранок провалилася в сон. І раптом чую голос доньки:

– Рідненька, прокидайся!

Я подумала, що наснилося і продовжила собі спати. Та відчула ніжне торкання.

– Мамо, вітаю! Відкрий очі!

Розплющила, а переді мною донька й онуки вітають, стрибають і в долоні плескають!

– Ми на кордоні добу стояли, того й запізнилися! Пробач! Я не хотіла сюрприз видавати! Але ми сьогодні ще краще відсвяткуємо!

Я так вже давно не раділа, плакала від щастя! Разом ми провели чудовий день, замовили додому всіляких смаколиків. І говорили до пізньої ночі. А наступного дня донька вирішила зі мною серйозно поговорити.

– Мамо, так далі не можна! Поїхали з нами!

– Куди?

– До Польщі. З дітьми мені допомагатимеш і головне всі разом будемо.

– А квартира?

– Здамо, матимеш там зайву копійку.

– Ой, не можу я так. Тут мій дім, всі друзі.

– А там ми і ти ніколи не сумуватимеш.

Для мене це надзвичайно важке рішення. Я люблю свою квартиру і вже надто стара щось змінювати. Крім того, чи сподобається все це зятеві? Хто тещу хоче поруч бачити? Я ж йому набридну.

Донька вмовляє, а я не знаю, як бути? Порадьте мені?