Мені 67 років, наче не стара зовсім, але така самотня. Чотири роки вже на пенсії, до слова, мріяла про неї, уявляла, що нарешті матиму час на онуків, гратимусь з ними. Спочатку все так і було, але потім клята війна все зіпсувала.
Моя донька Ніна відразу ж забрала дітей і поїхала до Польщі. Там працював її чоловік, тож я все розуміла. Хоча, чесно кажучи, у нас на Закарпатті зовсім спокійно і безпечно.
Син мій одного разу повертався додому й натрапив на представників військкомату. Уявіть, йому навіть з дітьми не дозволили попрощатися. Зовсім про рідних його не думали. А вже за два місяці мені подзвонили й повідомили, що загинув мій хлопчик десь під Соледаром. Чоловік тоді так переживав, що дістав інфаркт. Лікарі не змогли його врятувати. Я теж до лікарні потрапила.
Як мені важко було – згадувати не можу. Але й зараз не легше. Невістка забрала дітей і до своєї мами в Хуст поїхала, я їх майже не бачу. Щоправда, нещодавно дзвонили, на Великдень кликали.
Подруги знають про мою ситуацію, підтримують, як можуть. От і на день народження мій вони обіцяли прийти розрадити.
Та із самого ранку не могла я радіти. Така депресія взяла, навіть кортіло всім зателефонувати та сказати, щоб не приходили. та дівчата все ж навідались. Посиділи ми, попили чаю, а тоді одна за одною всі розбіглися. А мене знову накрило. Все думала, що краще померти, ніж так жити.
Врешті, якось лягла спати. Крутилася всю ніч, лише під ранок провалилася в сон. І раптом чую голос доньки:
– Рідненька, прокидайся!
Я подумала, що наснилося і продовжила собі спати. Та відчула ніжне торкання.
– Мамо, вітаю! Відкрий очі!
Розплющила, а переді мною донька й онуки вітають, стрибають і в долоні плескають!
– Ми на кордоні добу стояли, того й запізнилися! Пробач! Я не хотіла сюрприз видавати! Але ми сьогодні ще краще відсвяткуємо!
Я так вже давно не раділа, плакала від щастя! Разом ми провели чудовий день, замовили додому всіляких смаколиків. І говорили до пізньої ночі. А наступного дня донька вирішила зі мною серйозно поговорити.
– Мамо, так далі не можна! Поїхали з нами!
– Куди?
– До Польщі. З дітьми мені допомагатимеш і головне всі разом будемо.
– А квартира?
– Здамо, матимеш там зайву копійку.
– Ой, не можу я так. Тут мій дім, всі друзі.
– А там ми і ти ніколи не сумуватимеш.
Для мене це надзвичайно важке рішення. Я люблю свою квартиру і вже надто стара щось змінювати. Крім того, чи сподобається все це зятеві? Хто тещу хоче поруч бачити? Я ж йому набридну.
Донька вмовляє, а я не знаю, як бути? Порадьте мені?