Іван втратив матір, і її поховали поруч із батьком. Після церемонії, його сестра, Тетяна, переглядала речі в родинному домі

– Що мені робити у чужому домі?! Іванку все віддали, ось хай він і допомагає!

– Будинок передається чоловікам. А тобі ми квартиру з батьком купили. Забула?

– Купили! Які гучні слова. Ви купили мені однокімнатну, а на решту самій довелося заробляти.

– Хіба ж тобі? Ти ж жодного дня не працювала. Чоловіка відправляєш у відрядження, а сама розважаєшся з подругами. Діти самі по собі сидять.

– А яке вам до цього діло? Ваші принципи застаріли. Дім треба було ділити після того, як не стало батька. Ось би одна третина моя вже й була. А він не правильно вчинив.

– Доню, не можна так про покійних. Батько тобі поганого нічого не хотів. Чи ми тобі не допомагали? А ти все забула. Іванко всього сам досяг. І квартиру й машину сам купив.

– Перестань, допомагали вони! Де ця машина?

– Відомо де. Ти її зламала.

– А якби грошей дали – можна було б і відремонтувати! Стоїть собі. І мій чоловік не збирається її відновлювати. І відмазку знайшов – менше, мовляв, ганятимеш.

– А він має рацію.

– У тебе тільки мужики й мають рацію!

– Ні. Не тільки. Будь розумною.

– Як я забула! Ти в нас завжди була правильною, мамо.

– Так.

На цьому розмова дочки й матері зазвичай закінчувалася. Дочка їхала, чи клала слухавку, мати переживала, що виховала дочку ледачою…