– Люба, я вирушаю у відрядження! – повідомив Ігор своїй дружині Вероніці…
– Чому ж пощастило? Ігор сам на неї заробив. Ось і купив. Зароби і теж купиш.
– Легко сказати. Знаєш, у всіх фінансовий достаток різний, – тяжко зітхнув Роман.
Проте для Вероніки це були суцільні відмовки. Тому що якщо чоловік дійсно хоче заробити, то він шукає для цього всі можливості, а якщо ні – причини.
Тому вона була впевнена в тому, що Роману було просто зручно шукати собі виправдання і продовжувати заздрити успішнішому братові, який справді намагався чогось досягти в житті, а не сидів на місці рівно…
…Вероніка вже під’їжджала до своєї дачі, як раптом побачила, що хвіртка на подвірʼя… Відчинена!
В хаті явно хтось був…
Так, мабуть, не просто так мати турбувалася. Все ж таки, Вероніці було дуже цікаво дізнатися хто ж там є. Невже й справді пройдисвіти якісь? Може одразу когось викликати?
Вероніка тільки-но хотіла набрати номер екстреної служби, як раптом побачила вдалині якийсь знайомий силует.
Жінка сміливо пішла до будинку. Вона глянула хто там є і застигла від несподіванки.
– Ой, Вероніко, який сюрприз! – сказала Люба і вже хотіла її обійняти, але та стояла нерухомо.
– Що ти тут робиш?
– Та тут таке діло…
Не встигла Люба договорити, як поруч одразу зʼявився брат її чоловіка Роман.
– А ти як тут?! Коротше кажучи, поясніть мені вже, нарешті, що тут відбувається?! – ахнула Вероніка, не приховуючи свого невдоволення.
– Ой, Вероніко, привіт! Та ми тут пожити приїхали…
– Як це пожити? Що це значить?
По Роману було видно, що він зам’явся.
– А тобі хіба Ігор не говорив?
– Про що?!
– Що він сам пустив нас пожити? Ти знаєш, так захотілося відпочити від міської метушні, от і приїхали…
Вероніка не розуміла такого нахабства. Навіть якщо родичі, то вони мали запитати в неї. А ще вона не знала, чому чоловік не вирішив з нею порадитися.
– Я не знаю, що там вам мій чоловік дозволив, але особисто я нічого нікому не дозволяла!
Тут у розмову втрутилася Люба.
– Вероніко, облиш сваритися. Ми ж, все таки, родичі. Гарно собі поживемо разом. Тим паче, я тут картопельки он насмажила з цибулькою. Давай до столу!
– Сита я! – відповіла Вероніка і пішла в іншу кімнату.
Роман відчув, що атмосфера несприятлива і спробував згладити ситуацію.
– Вероніко, ми хотіли б пожити тут хоча б тиждень. Не заперечуєш?
– Заперечую!…
