– Почекай, ти точно все взяв?
– Кохана, я поїхав!
– Стривай, а ти нічого не забув? Їжу в дорогу взяв? – дбайливо запитала Вероніка чоловіка.
– Ну звісно! Не буду ж я стільки годин голодний?
– Подзвони, як доїдеш.
– Так, звісно, – Ігор поцілував дружину в щічку і вирушив у дорогу.
Вероніка та Ігор були одружені вже понад 10 років. Втретє він їхав у відрядження на місяць. Звичайно ж, їй не хотілося відпускати чоловіка, але подітися не було куди. Така у нього робота.
Коли Ігор поїхав і зателефонував, що на місці, Вероніка задумалася над тим, чим їй тепер зайнятися. Усі справи по господарству були зроблені. Зустрітися особливо було не було з ким. З часом подруг у неї не залишилося, оскільки вона була впевнена, що заміжній жінці подруги не потрібні.
Тому навіть і не знала, чим себе зайняти. Можна зустрітись зі знайомими. Але який у цьому сенс? У них, мабуть, свої справи.
Потім Вероніка згадала про дачу чоловіка, де вони не були вже з місяць. Руки все ніяк до неї не доходили, та й сезон почався нещодавно.
– Що робити плануєш? – запитала Веронік ку її мама, яка жила в іншому місті…
– Поки не знаю, думаю на дачу завтра поїхати. Давненько не була.
– А що тобі там робити без Ігоря? Не боїшся одна залишатися?
– А чого мені боятися? Я там законна господиня і боятися мені нема кого.
– А якщо раптом якісь там ходять по дачах і крадуть? – запитала мати.
Вероніка тільки посміхнулася від її слів.
– Мамо, не накручуй себе і не вигадуй! Все там тихо й спокійно.
– Ти надовго туди?
– Думала на тиждень.
– Ого, так довго?! Тоді пообіцяй мені дзвонити частіше, домовилися?
– Звісно.
Вероніка зібрала всі необхідні речі й перевірила машину перед дорогою. Завтра в обід вона планувала бути на дачі.
Насправді дача була класна. Чудовий варіант для відпочинку. Подумати тільки, що деякі люди готові віддавати шалені гроші, аби лише відпочити десь за кордоном, в Карпатах або на морі.
А тут додатково платити не доведеться. Все своє й рідне. Хіба ще нюанси були, що на дачі треба було доглядати за городом. Однак це не відміняло всіх інших плюсів.
Через те, що сім’я мала дачу, дехто навіть заздрив.
– Добре вам таку дачу мати. Пощастило! – говорив брат чоловіка Роман…
– Чому ж пощастило? Ігор сам на неї заробив. Ось і купив. Зароби і теж купиш.
– Легко сказати. Знаєш, у всіх фінансовий достаток різний, – тяжко зітхнув Роман.
Проте для Вероніки це були суцільні відмовки. Тому що якщо чоловік дійсно хоче заробити, то він шукає для цього всі можливості, а якщо ні – причини.
Тому вона була впевнена в тому, що Роману було просто зручно шукати собі виправдання і продовжувати заздрити успішнішому братові, який справді намагався чогось досягти в житті, а не сидів на місці рівно…
…Вероніка вже під’їжджала до своєї дачі, як раптом побачила, що хвіртка на подвірʼя… Відчинена!
В хаті явно хтось був…
Так, мабуть, не просто так мати турбувалася. Все ж таки, Вероніці було дуже цікаво дізнатися хто ж там є. Невже й справді пройдисвіти якісь? Може одразу когось викликати?
Вероніка тільки-но хотіла набрати номер екстреної служби, як раптом побачила вдалині якийсь знайомий силует.
Жінка сміливо пішла до будинку. Вона глянула хто там є і застигла від несподіванки.
– Ой, Вероніко, який сюрприз! – сказала Люба і вже хотіла її обійняти, але та стояла нерухомо.
– Що ти тут робиш?
– Та тут таке діло…
Не встигла Люба договорити, як поруч одразу зʼявився брат її чоловіка Роман.
– А ти як тут?! Коротше кажучи, поясніть мені вже, нарешті, що тут відбувається?! – ахнула Вероніка, не приховуючи свого невдоволення.
– Ой, Вероніко, привіт! Та ми тут пожити приїхали…
– Як це пожити? Що це значить?
По Роману було видно, що він зам’явся.
– А тобі хіба Ігор не говорив?
– Про що?!
– Що він сам пустив нас пожити? Ти знаєш, так захотілося відпочити від міської метушні, от і приїхали…
Вероніка не розуміла такого нахабства. Навіть якщо родичі, то вони мали запитати в неї. А ще вона не знала, чому чоловік не вирішив з нею порадитися.
– Я не знаю, що там вам мій чоловік дозволив, але особисто я нічого нікому не дозволяла!
Тут у розмову втрутилася Люба.
– Вероніко, облиш сваритися. Ми ж, все таки, родичі. Гарно собі поживемо разом. Тим паче, я тут картопельки он насмажила з цибулькою. Давай до столу!
– Сита я! – відповіла Вероніка і пішла в іншу кімнату.
Роман відчув, що атмосфера несприятлива і спробував згладити ситуацію.
– Вероніко, ми хотіли б пожити тут хоча б тиждень. Не заперечуєш?
– Заперечую!…
– Ну, по сімейному. Тим більше що Ігор сам нас запросив. Ти зрозумій, я тільки заради цього відпустку і взяв собі. Люба мене так просила, ти не повіриш…
Тут Вероніка зрозуміла, що може дійсно не варто гарячкувати й погодилася. У підсумку родичі залишилися в одній кращій кімнаті, а вона в іншій – меншій.
Начебто вже забули всі про це все і вийшло навіть нормально поспілкуватися. Якби не одне головне «але»…
Роман і Люба були ще тими нечупарами!
Посуд вони за собою до ладу не мили, підлогу забруднили, басейн гумовий теж. На всі зауваження «гості» тільки жартували або обіцяли прибрати пізніше.
– Я не жартую, мені вже набридло це все! – казала Вероніка.
Однак у відповідь вона чула все те саме:
– Ну, не перебільшуй! Подумаєш, крихти на столі залишили, що ж тут такого? – розводила руками Люба.
– Що такого?! Мишей мені тут розводити не треба!
У результаті абияк виходило змушувати їх прибирати за собою, але часто доводилося робити все самій. Тому що простіше було одразу прибрати, аніж постійно просити і чекати ще 3 дні.
І тут несподівано Вероніці прийшла чудова ідея. Наступного дня вона вирішила розбудити гостей рано-вранці.
– Встаємо! – гукнула вона.
– Вероніко, ти чого так рано?! Що трапилося?! – протирав очі Роман.
– Зараз на город працювати підемо, поки сонце не пече треба встигнути. От, потім і виспитеся. І ти, Любо, теж вставай.
Люба ліниво потяглася.
– А я там нащо?
– Як нащо? Теж допомагати підеш. Якщо ви вже приїхали, значить нема чого час витрачати, давайте допомагайте.
У результаті Вероніка досягла свого і родичі вийшли надвір.
– А робити нам що треба?
– Ой, справ у нас тут купа! Наприклад, треба прополоти весь город, а потім ще полити і квіти пересадити треба.
У результаті до обіду родичі працювали з нею на городі…
– І не ліньки тобі, Вероніко, усім цим займатися? – позіхаючи, сказала Люба.
– Ні, якщо хочеш жити на селі, то треба працювати. Чи ти думала, що тут люди тільки відпочивають?
Люба промовчала, а Вероніка вже зрозуміла її відповідь.
– Гаразд, увечері продовжимо.
– Як увечері?! А відпочивати коли? – здивовано запитав Роман.
– Як стемніє.
У результаті після обіду Вероніка побачила, як її гості почали швидко збиратися.
– А ви куди?
– Їдемо…
– Як так?! Ви ж на тиждень залишитися хотіли! Я думала ще – ой як добре, допоможете заразом!
У Романа та Люби аж очі у цю мить забігали.
– Та ти знаєш, мені з роботи подзвонили. Тож ніколи нам. Їхати треба. Іншим разом якось…
– Ну, гаразд – Вероніка ледве стримувала посмішку.
У результаті коли гості поїхали, вона вирішила подзвонити до Ігоря, щоб прояснити ситуацію.
– Які ключі?! Я їм нічого не давав! – сказав чоловік.
– Добре, звідки тоді вони в них?…
– Ось із цим якраз і треба розібратися…
Потім Ігор згадав, що Роман якось приїжджав до нього і був у кабінеті, коли Ігореві подзвонили.
Мабуть, він потайки вирішив зробити дублікат ключів.
І як тільки він тільки наважився на таке?!
Одним словом, Ігор з братом мала дуже серйозну розмову.
А ще він пишався дружиною та її кмітливістю.
Треба ж і попрацювати вони в неї ще встигли!
Щоб, так би мовити, не кортіло шастати там, де не треба…