Оксана, уважно дивлячись на сусідів і намагаючись зрозуміти, ЩО САМЕ відбувається

– Миколо, сідай! Треба терміново поговорити! – жінка сіла за стіл, на її обличчі було видно рішучість.

Чоловік сів поруч. Оксана витерла хусткою очі:

– Я не знаю, що робити з мамою. Вона вже старенька. Цієї зими не зможе сама у своїй хатині, вона вже скоро розвалиться.

– І що ти пропонуєш?

– Кажу ж – не знаю.

– Оксано, ти, як завжди, сподіваєшся на мене, але це твоя мама і вирішуватиме тобі.

– Миколо, до себе ми її взяти не можемо. У нас двокімнатна квартира і двоє хлопців, вже великих. Де ми в нас матір розмістимо? – відчувалося, що дочка вже прийняла якесь рішення щодо своєї матері і тепер намагається, простіше донести це рішення до чоловіка. – У нас у місті є платний будинок для людей похилого віку.

– Оксано, ти хочеш відправити свою матір у будинок для людей похилого віку?

– У нас немає виходу. Говорять, там непогано.

– Але, як ти сказала, він платний, – чоловік скептично посміхнувся. – І скільки?

– Пʼятсот гривень на день. Якщо платиш одразу за місяць, то дешевше. Там за нею й догляд, і медичне обслуговування. Для нас сума чимала, але якось викрутимося.

– Оксано, якось це все… Не по-людськи чи що. Мати нам завжди варення, соління приносила, онукам – гостинці. І все робила від душі, а ми її в будинок для людей похилого віку…

– Миколо, думаєш у мене душа на місці? Ми не маємо виходу.

– Ох! – важко зітхнув чоловік. – Інших варіантів немає?

– Думала хату її продати. Адже мама її на мене переписала. Так, хто її купить. Та й скільки заплатять за цю розвалюху?

– Ти з матір’ю розмовляла?

– Ні ще. У суботу поїдемо, приберемо у неї все на городі, заодно з нею й поговоримо.

– На городі я і з синами все приберу, – чоловік похитав головою. – Але про будинок для людей похилого віку говори без мене.

– Миколо, до весни вона там поживе, а навесні щось придумаємо, якщо їй там не сподобається.

– Ні, Оксано, відчуваю, якщо ми відправимо матір туди, то це назавжди. Підло якось усе це…