Оксана, уважно дивлячись на сусідів і намагаючись зрозуміти, ЩО САМЕ відбувається
…Тиждень уже Лідія Михайлівна була в будинку для літніх людей. Розуміла вона, що її дочка не мала виходу. Справді, і ходити вже важко, а не те, що одній жити у своїй оселі, восьмий десяток уже пішов.
Але ж не про таку старість вона мріяла… Хотілося останні свої роки серед рідних прожити, та кому вона тепер слаба потрібна?
Зайшла медсестра:
– Лідіє Михайлівно. До вас онуки прийшли.
Посмішка осяяла обличчя бабусі, коли ті зайшли. Вже й молодший, Сашко, був вищий за неї, а вже Микола, то вищий на цілу голову…
– Привіт бабусю! Як ти тут?
– Нормально, годують тут добре. Медсестри і доглядальниці доглядають за нами, – і як зазвичай заметушилася. – Ви сідайте, сідайте он за стіл!
– Ми ненадовго. Ось тобі продукти принесли і теплі речі…
– Дякую! – і одразу запитала. – Як справи в школі!
– Нормально, – відповіли вони мало не хором.
– Давайте вчиться! Миколо, тобі останній рік. Надумав, куди підеш?
– В наш інститут.
– А батьки де? Вас відправили до мене, а самі не приїхали…
– Батько до тебе в хату поїхав.
– Ой, треба було б йому сказати, щоб моркву всю викопав, бо на вулиці вже холоднішати починає, – заохала бабуся. – І капусту зрізав би…
– Зараз подзвоню!
Сашко дістав телефон і набрав номер:
– Тату, бабуся каже, щоб ти моркву викопав і капусту зібрав.
– Гаразд, – пролунав голос батька.
– Дай мені ще! – бабуся взяла з рук онука телефон і стала давати вказівки зятю:
