Оксана, уважно дивлячись на сусідів і намагаючись зрозуміти, ЩО САМЕ відбувається
– Вже спиш, чи що?
– Оксано, ти матері поки нічого не кажи, бо вона зовсім розхвилюється. Як влаштуємося, тоді й заберемо її…
…Того дощового осіннього ранку Лідія Михайлівна тужливо дивилася у вікно зі своєї кімнати в будинку для літніх людей. Настрій був відповідний до погоди і думки такі ж:
– Три тижні я тут. Схоже, діти про мене забули. Непотрібна я мати… Онуки вкотре приїхали, і теж забули… Дочка кілька разів дзвонила.
Перший раз сказала, що мій будинок, чи то продала, чи обміняла на щось, а голос такий щасливий. Гаразд!
Хоч за мене платитимуть – гроші чималі. Адже повертатися тепер нікуди…
Вдруге сказала, що справ багато, як звільняться, приїдуть.
Звичайно, у молодих завжди багато справ. Сьогодні субота може приїдуть. Що ж я так і не придбала собі телефон. Та й користуватися ним не вмію…
Так і сиділа вона годину, другу, думаючи гіркі думи. І раптом, біля воріт зупинилася машина зятя.
– Приїхали, не забули! – але одразу радості трохи поменшала. – А що Микола один? І без сумок. Може, щось сталося?
Лідія, не відволікаючись, дивилася на двері кімнати. Ось вона відкрилася. Зайшов зять, посміхнувся:
– Доброго дня, мамо!
– Привіт, Миколо? Що трапилося?
– Збирайся! – і знову усмішка на обличчі. – Додому поїдемо.
– Куди додому?! В гості?!
– Ні, назавжди. Збирай усі свої речі!
– Ну, що ти загадками говориш?
– Внуки твої сказали не говорити. Сказали – бабусі буде сюрприз.
Заметушилася бабуся, відчула новий поворот у своїй долі. Аж тут сусідка по палаті, яка вже стала подругою, з процедур повернулася:..
