Оксана, уважно дивлячись на сусідів і намагаючись зрозуміти, ЩО САМЕ відбувається
– Лідо, ти куди збираєшся?
– Валю, мене зять забирає! – сказала щасливим голосом старенька. – Каже – назавжди!
– Ой, щаслива ти! Мої, мабуть, до кінця днів мене сюди віддали…
– Валентино, заберуть і тебе! Дітям важко з нами старими…
…Дивилася Ліда у вікно й бачила, що везе її зять до себе додому, і думки нелегкі лізли в голову:
– Навіщо він мене забрав. Вони мають дві кімнати, їм самим тісно. Куди вони мене поселять? Буду в них під ногами плутатися і вночі вони спати не даватимуть. Адже все одно назад в будинок для літніх відправлять.
Доїхали до хати зятя. Залишив він свою машину, де її залишав. Допоміг тещі вийти, взяв її речі і попрямували до іншого під’їзду. Подивилася старенька здивовано на зятя.
– Заходьте, мамо, заходьте!
Вони піднялися на другий поверх і попрямували до дверей однієї з квартир. Ті відкрилися і вибігли її онуки:
– Бабусю, заходь! Тепер це наша квартира, – вигукнув молодший.
Вона зайшла у квартиру. Назустріч кинулася дочка, обійняла її:
– Мамо, тепер ти з нами житимеш! Ходімо я твою кімнату покажу.
Кімната затишна і шафа є, і нове ліжко. Просто не вірилося, що вона житиме поруч з дочкою, зятем і онуками.
І тут, об її ногу потерлася і замуркотіла… Мурка!
– Мурко! – радісно вигукнула Лідія Михайлівна і заплакала від щастя…
