…Раптом пролунав голос, і Рита стрепенулася. Вона обернулася й застигла від несподіванки

…Поховали її, як вона й просила, на сільському цвинтарі, а це далеко. Дім їхній старий зовсім розвалився, думали продати, та кому він потрібен у такій глушині?

Самі вони з чоловіком відпочивати їздять хіба в які санаторії, ну що в цьому селі робити?

Рита свого часу попросила одну стареньку, що при церкві жила, доглядати за могилкою і грошей їй залишила. Хоча на душі звичайно кішки шкребуть. Сама себе вона вмовляла, що мами все одно вже немає, що толку їздити.

Але слова тітки зачипали за живе, тож треба їхати напевно!

Отож через тиждень Рита взяла відпустку і ввечері сіла в поїзд. Їхати вночі. А потім стежкою уздовж річки йти пів години і вже їхнє село.

Ось уже й видніється церква, от і прийшла.

Хата їхня стара, зовсім розвалилася, підлога просіла, а дах протікає, без господарів і будинок сирота. Тому Рита на один день приїхала, а ввечері назад вже поїде.

На сільському цвинтарі була тиша, все довкола заросло, видно рідко хтось тут бувавав. У селі ж одні старі й залишилися.

Мамина могилка теж заросла, трава вище пояса, а на пагорбі мамині улюблені квіти виросли самі по собі! Ніби мама звістку якусь хотіла передати про себе, та ніхто не приходив…

У Маргарити навіть сльози мимоволі по щоках покотилися.

Потім вона у церкву зайшла свічку поставити. Там їй сказали, що тієї старенької, з якою Рита домовлялася про догляд могилки матері, вже не стало.

Поки жінка прибирала за огорожею, їй згадалося, як вони з мамою на річку ходили. Як же ж мама мріяла, що донька житиме краще, аніж вона. Раділа, що Рита заміж за міського вийшла й поїхала в краще життя.

А тут така тиша дзвінка, що всі турботи і смуток ніби розчинилися й зникли. Рита навіть здивувалася, вже й забула, що так добре та спокійно може бути…