…Раптом пролунав голос, і Рита стрепенулася. Вона обернулася й застигла від несподіванки
Сусідна могилка ще більше заросла, аніж матусина. Прочитала напис. Щось знайоме якесь ім’я й фотографія вицвіла. Придивилася – так це ж її перша вчителька!
І знову нахлинули теплі спогади з дитинства.
Даремно питають куди йде дитинство, частина його точно залишається там, де ти народився!
– А ти чия будеш, люба? – раптом пролунав тихий голос, і Рита стрепенулася.
Вона обернулася й застигла від несподіванки.
Якась бабуся сухенька в хустці стоїть. Обличчя незнайоме, та й тих, кого вона знала, мабуть, і не впізнати вже.
– Надії Олексіївни я донька, Маргарита…
– Ох Риточко, а я й не впізнала. Ти, мабуть, теж не впізнала мене, сусіди ми з вами були, через будинок жили, Марія Іванівна я, баба Марія!
– Ой, здрастуйте, бабо Маріє, вибачте, Маріє Іванівно, це я сказала, як раніше. А я от приїхала. Дивлюсь хтось тут трохи прибирає, хоч у церкві й дізналася, що не стало тієї старенької, яка обіцяла мені тут все доглядати.
– Так сил особливо й немає, Маргарито, так ось потихеньку заходжу іноді, траву прибрати й квіточки посадити. Та не впораюся, заростає швидко, коли не їздить ніхто.
Рита аж почервоніла, так соромно стало перед старою сусідкою.
– А ти я дивлюсь добре діло зробила, не тільки в матері прибрала, а й на сусідній могилці, занедбаній, порядок зробила?
– Це моя перша вчителька, Марія Григорівна, не змогла я повз пройти, зовсім все заросло…
– Добре діло, безкорисливо зроблене, душу лікує, – кивнула їй схвально Марія Іванівна. – Бережи тебе Господь, Маргарито! – і так само тихо, як прийшла, вона повернулася і пішла собі потихеньку…
…Рита йшла до станції і на душі було світло і тепло. Треба з чоловіком разом приїхати, дім їхній старий оглянути. Микола давно мріяв у селі пожити, а тоді їй зовсім не хотілося.
А зараз приїхала і наче чистою водою вмилася. І вся втома й роздратування як рукою зняло, ось що значить рідні місця!
Через кілька днів до них зайшла тітка, розпитувала що та як Рита з’їздила. А як почула, що Маргарита з Миколою збираються хату ремонтувати і їздити у село, то раптом розплакалася.
– Мене з собою візьміть, Рито, я хоч на могилку сестри сходжу, помирюся з нею. А про пам’ятник це я так, від горя говорила, щоб твою увагу привернути. Для Надійки моєї краще всякого пам’ятника буде те, що ви хатину поремонтуєте, і їздити туди будете…
