– Ви хоч пам’ятник мамі нарешті поставили? – запитала в черговий раз тітка Ліза.
З мамою Рити вона не була у добрих стосунках, а навіть навпаки – вони давно посварилися і так за життя мами і не помирилися.
Але саме це питання її чомусь дуже цікавило.
– Поки не поставили, скоро замовимо, там хрест міцний стоїть із металу, це навіть краще, – Риті всі ці розпитування не подобалися.
Тітка її сама давним давно у місто переїхала і в село ні ногою.
Навіть на поминки мами, своєї сестри, не з’явилася, сказала, що слаба.
І взагалі Риті інших турбот вистачало, а маму вона постійно згадувала, і це головне. І чи є там пам’ятник чи ні яка різниця?
– А за могилкою ти хоч ти доглядаєш? – Не вгавала тітка Ліза. – Коли востаннє була?
– Їздили звичайно, все гаразд, тітко Лізо! – запевнила її Рита.
Хоча сама там уже понад рік не була.
Мама завжди говорила їй, що треба більше думати про людей, доки вони живі…
…Поховали її, як вона й просила, на сільському цвинтарі, а це далеко. Дім їхній старий зовсім розвалився, думали продати, та кому він потрібен у такій глушині?
Самі вони з чоловіком відпочивати їздять хіба в які санаторії, ну що в цьому селі робити?
Рита свого часу попросила одну стареньку, що при церкві жила, доглядати за могилкою і грошей їй залишила. Хоча на душі звичайно кішки шкребуть. Сама себе вона вмовляла, що мами все одно вже немає, що толку їздити.
Але слова тітки зачипали за живе, тож треба їхати напевно!
Отож через тиждень Рита взяла відпустку і ввечері сіла в поїзд. Їхати вночі. А потім стежкою уздовж річки йти пів години і вже їхнє село.
Ось уже й видніється церква, от і прийшла.
Хата їхня стара, зовсім розвалилася, підлога просіла, а дах протікає, без господарів і будинок сирота. Тому Рита на один день приїхала, а ввечері назад вже поїде.
На сільському цвинтарі була тиша, все довкола заросло, видно рідко хтось тут бувавав. У селі ж одні старі й залишилися.
Мамина могилка теж заросла, трава вище пояса, а на пагорбі мамині улюблені квіти виросли самі по собі! Ніби мама звістку якусь хотіла передати про себе, та ніхто не приходив…
У Маргарити навіть сльози мимоволі по щоках покотилися.
Потім вона у церкву зайшла свічку поставити. Там їй сказали, що тієї старенької, з якою Рита домовлялася про догляд могилки матері, вже не стало.
Поки жінка прибирала за огорожею, їй згадалося, як вони з мамою на річку ходили. Як же ж мама мріяла, що донька житиме краще, аніж вона. Раділа, що Рита заміж за міського вийшла й поїхала в краще життя.
А тут така тиша дзвінка, що всі турботи і смуток ніби розчинилися й зникли. Рита навіть здивувалася, вже й забула, що так добре та спокійно може бути…
Сусідна могилка ще більше заросла, аніж матусина. Прочитала напис. Щось знайоме якесь ім’я й фотографія вицвіла. Придивилася – так це ж її перша вчителька!
І знову нахлинули теплі спогади з дитинства.
Даремно питають куди йде дитинство, частина його точно залишається там, де ти народився!
– А ти чия будеш, люба? – раптом пролунав тихий голос, і Рита стрепенулася.
Вона обернулася й застигла від несподіванки.
Якась бабуся сухенька в хустці стоїть. Обличчя незнайоме, та й тих, кого вона знала, мабуть, і не впізнати вже.
– Надії Олексіївни я донька, Маргарита…
– Ох Риточко, а я й не впізнала. Ти, мабуть, теж не впізнала мене, сусіди ми з вами були, через будинок жили, Марія Іванівна я, баба Марія!
– Ой, здрастуйте, бабо Маріє, вибачте, Маріє Іванівно, це я сказала, як раніше. А я от приїхала. Дивлюсь хтось тут трохи прибирає, хоч у церкві й дізналася, що не стало тієї старенької, яка обіцяла мені тут все доглядати.
– Так сил особливо й немає, Маргарито, так ось потихеньку заходжу іноді, траву прибрати й квіточки посадити. Та не впораюся, заростає швидко, коли не їздить ніхто.
Рита аж почервоніла, так соромно стало перед старою сусідкою.
– А ти я дивлюсь добре діло зробила, не тільки в матері прибрала, а й на сусідній могилці, занедбаній, порядок зробила?
– Це моя перша вчителька, Марія Григорівна, не змогла я повз пройти, зовсім все заросло…
– Добре діло, безкорисливо зроблене, душу лікує, – кивнула їй схвально Марія Іванівна. – Бережи тебе Господь, Маргарито! – і так само тихо, як прийшла, вона повернулася і пішла собі потихеньку…
…Рита йшла до станції і на душі було світло і тепло. Треба з чоловіком разом приїхати, дім їхній старий оглянути. Микола давно мріяв у селі пожити, а тоді їй зовсім не хотілося.
А зараз приїхала і наче чистою водою вмилася. І вся втома й роздратування як рукою зняло, ось що значить рідні місця!
Через кілька днів до них зайшла тітка, розпитувала що та як Рита з’їздила. А як почула, що Маргарита з Миколою збираються хату ремонтувати і їздити у село, то раптом розплакалася.
– Мене з собою візьміть, Рито, я хоч на могилку сестри сходжу, помирюся з нею. А про пам’ятник це я так, від горя говорила, щоб твою увагу привернути. Для Надійки моєї краще всякого пам’ятника буде те, що ви хатину поремонтуєте, і їздити туди будете…
…Після ремонту їхній старий будинок засяяв новими вікнами. Маргарита з чоловіком Миколою вирішили цього ж літа провести відпустку на селі.
На їхній подив ще в двох будинках у селі з’явилися господарі. Видно не лише їх потягнуло туди, де вони народилися…
Адже там, де народився, де батьки жили й поховані – сила роду велика. Тільки вона дає нам сили жити і віру, надію і смак до життя…