Сашко вирішив оглянути роботу, коли раптом ЗАВМЕР від несподіванки …
Ольга дивилася на зелені весняне поле за їхньою хатою, і в очах її сяяла надія й радість.
– Ну й не їдь, як не хочеш… – гладив її по плечах Сашко. – Мало чого на світі не буває? Чекаємо, які ще твої роки? Усього двадцять шість років. Все ще у нас буде…
Вони йшли полем до лісу, щоб помилуватися пролісками біля струмка в яру. Поруч біг їхній собачка, весело махаючи хвостом і обнюхуючи травичку.
– Я вже й у церкву ходила, і трави всілякі п’ю… – знову почала Ольга.
– А ти заспокойся. І взагалі, хай буде, як буде. Я тебе люблю, Олечко, – Сашко ласкаво обійняв дружину і поцілував.
Ольга засміялася і побігла до лісу, а за нею поспішила й собачка, радіючи гарному настрою господарів.
Наступного дня Сашко вже вийшов на поле один. Він розмічав ділянку для оранки під картоплю – ставив кілочки для тракториста, який мав приїхати завтра.
Погода стояла тепла, сонячна, благодатна. Весна пестила і співала на різні пташині голоси, обдаючи ароматами свіжої трави, прогрітої землі та квітучих первоцвітів.
Сашко вже поставив усі кілки, озирнувся в сторону лісу і застиг від несподіванки.
Неподалік на полі стояв лелека. Він був настільки близько, що Сашкові стало дивно, чому птах не боїться його. Про всяк випадок Сашко перестав рухатися, застиг, розглядаючи лелеку, який не кваплячись ходив по полю і видивлявся щось у траві.
– Ось господар. Треба ж… Прямо до нас прилетів, – шепотів Сашко. – І не боїться, мабуть, жаб шукає.
Через хвилину Сашко раптом зрозумів, що птах ходить саме тим місцем, де вчора він поцілував Олю…
