Такого я від своєї доньки не очікував. Як можна рідну дитину покинути. Змиритися із цим я не міг

Я завжди пишався своєю донечкою. Вона старанно навчалась, відвідувала танці та займалась спортом. Ми з дружиною надзвичайно тішились з кожного її успіху. Та коли Ілоні виповнилось 15, коханої не стало. Її діагноз, наче грім серед ясного неба, раптово зруйнував наше життя.

Всього за три місяці дружина згасла. Я намагався триматися, адже знав – донечці важко. В такому віці втратити матір і жіночу підтримку… Що може бути гірше. Спочатку мені здавалось, що я справляюсь, але згодом ми почали сваритись. Важко сказати, скільки разів я чув від Ілони дуже неприємні слова:

– Ти скоро знайдеш іншу і маму забудеш. А я взагалі тобі не потрібна!

Уявлення не маю, чому вона так казала. Та різала мене без ножа. Тим паче, що я навіть в бік інших жінок не дивився. Хоча й був досить молодим тоді – 42 роки. Врешті Ілона поїхала на навчання. Рідко дзвонила. А на третьому курсі покинула університет. Це мене дуже засмутило, та я вірив, з часом все владнається.

Донька влаштувалась працювати в магазин, заробляла гроші. Та я постійно її підтримував фінансово. А тоді вона познайомилась з Андрієм. Він мені дуже сподобався: цілеспрямований, розумний. Саме тому я не був проти, коли лише через два місяці вони вирішили побратися.

З зятем я спілкувався досить близько, часом ми разом їздили на риболовлю. Та згодом Андрій зізнався, що йому досить складно живеться з Ілоною:

– Я не думав, що все так буде. Вона дуже складна. Постійно зі мною свариться, все їй не так. Вимагає уваги, щоб заробляв більше, а сама нічого для мене не хоче робити. Часом я повертаюсь додому, а вона лежить, серіали дивиться. Їсти нічого, в хаті брудно. Я стаю і самий собі картоплю смажу.

Мені було вкрай соромно. Пробував поговорити з донькою, а вона лишень казала, щоб я не втручався. Рік тому зять пішов на війну. Часом мені здається, що він так вирішив, саме щоб від Ілони піти. Що згодом і сталося, він розповів, що зустрів там іншу і хоче розлучитися. Та раптом Ілона зізналась, що вагітна. Вже на четвертому місяці, просто не хотіла телефоном це казати, планувала сюрприз зробити.

Я думав, що Андрій змінить своє рішення. Та він цього не зробив, лишень сказав, що дитину підтримуватиме завжди. За два місяці вони розлучились. Я заспокоював доню, як міг.

– Не бійся, ти сама ніколи не будеш. Я поруч, тебе не покину. Онуку любитиму усім серцем!

– Послухай, я вже все вирішила, дитину не залишу. Віддам на всиновлення.

– Що ти таке говориш?

– Якщо Андрію ми не потрібні, то й я не збираюсь все сама тягнути.

Я благав її, плакав. Тоді подзвонив Андрієві і все розповів. Він дуже посварився з Ілоною через це і вона на мене образилась.

– Ти не мав права йому це казати, це не його справа.

– Але ж він тато, має знати.

– В нього вже там інша дитина буде, йому байдуже.

Врешті Андрій зізнався, що його нова дружина при надії. І він би забрав доньку до себе, але не може, бо кохана проти.

Я все сподівався, що Ілона змінить рішення. Та після народження, вона навіть на руки брати донечку не схотіла. Я не міг в це повірити. А тоді підійшов до лікаря і сказав:

– Це моя онука, рідна кров. І я її заберу, соцслужбу не викликайте, згодом опіку оформлю. А може Ілона й передумає.

Доньці моє рішення не сподобалось. Вона сказала, що я не дбаю про її почуття. І якщо я так зроблю, то вона зі мною більше ніколи не спілкуватиметься. Та я не міг інакше. Минуло кілька місяців і Ілона поїхала до Німеччини, оформила біженство і залишилась там. Мені вона зовсім не телефонує. Її не цікавить, як я справляюсь. Андрій дзвонить щодня, він вже двічі приїжджав, мріє, що з часом вмовить дружину і забере доньку. Та я вже її не віддам. Грошима він мені допомагає щедро, хоча я й нічого не прошу.

Мені дуже прикро, адже я втратив доньку. І не знаю, як виправити цю ситуацію? Порадьте, що мені робити?