Він сів і наче відразу відключився від усього світу. Я сіла поруч. Подумала: буду його охороняти, поки не прийде мій автобус, а раптом його хтось образить (мабуть, я забагато перечитала всіляких поганих історій у ФБ, коли деяким кошерним пасажирам наші військові смердять чи ще якось завдають їм дискомфорту), або може йому потрібна буде якась допомога.
Військовий підняв голову, глянув на мене. Господи! Скільки смутку, скільки вселенського горя в його очах… Я не витримала того погляду, у мене полилися сльози. Військовий перемінився: «Що у вас сталося? Все буде добре, не плачте». Почав заспокоювати мене. Я дякувала, дякувала за те, що захищає усіх нас, нашу землю, нашу Україну. Розговорилися. Він їхав додому у двотижневу відпустку з- під Бахмута.
Вдома ніхто не чекає. Мама померла давно, власної родини нема. Кілька днів тому витяг з окопу трьох загиблих своїх товаришів. На його очах забриніла сльоза… Я не знала, як його розрадити. Запропонувала коробочку цукерок з Львівської майстерні шоколаду, яку купила додому на гостинець. Він довго відмовлявся, врешті здався, подякував, мало не заплакав знову, попросив дозволу поцілувати мені руку, одначе сказав: «Мені б закурить…» трохи розгубилася, швидко озирнулася довкола в пошуках найближчого кіоска. І раптом… одразу чотири пасажири (дві жінки і два чоловіки), які вдавали із себе абсолютно байдужих курців, а насправді уважно слухали наш діалог, підскочили до мого військового і простягли йому цигарки й запальнички. Військовий ніяковів і розчулено дякував, але курці щиро дякували йому за життя, за спокійний сон, за їхнє мирне місто, і казали, що вони в боргу перед ним і що пачка цигарок це мінімальна молекула, яку вони можуть йому дати. –
Люди, я вас люблю і дякую вам за людяність і вдячність. Вибачте, що з самого початку погано про вас подумала, що, можливо, треба буде захищати нашого захисника від вашої байдужості і нерозуміння.