Я довго не могла збагнути, чому батьки мене не люблять. Та нещодавно правда відкрилась

Своє дитинство згадую, наче жахіття. Я завжди вдома почувалась зайвою. Хоча батьки в мене досить нормальні люди. Мама – була вчителькою математики в місцевій школі, поважним педагогом в місті, тато – працював на заводі, зарплату гарну мав.

З сестрою Настею я завжди близька була. Хоча трохи їй заздрила, вона ж улюблениця батьків. Усе найкраще їй купували, в усьому допомагали. Я ж доношувала старі речі. Навіть на випускний мені сукню не купили нову, знайшли якусь старомодну на секонд-хенді. Саме тому я завжди мріяла втекти з тому. 

Після 9 класу повідомила мамі, що хочу вступити до юридичного коледжу.

 – Ти що? Навчання там дороге. Ми не можемо і сестру і тебе тягнути.

І це разом з тим, що Настя тоді вже навчалась на медичному і батьки платили шалені гроші за це. Ще й квартиру для неї винаймали.

Мені було прикро. Та вдома залишатись я не хотіла, тому й вступила в педагогічний. Конкурс там не великий, я легко пройшла на бюджет. Жила в гуртожитку, в жахливих умовах, а батьки давали мені всього 50 гривень на тиждень і ще якісь старі консерви.

Було важко. Інші дівчата гарно вдягались, ходили на побачення. А я й далі доношувала одяг старшої сестри. А тоді вирішила знайти підробіток. Влаштувалась нянею в одну сім’ю. В мене з’явились власні гроші. Згодом я продовжила навчання в університеті, здобула освіту і вирішила з подругою відкрити приватний дитячий садок. Ми працювали цілодобово, та мрію свою втілили. Спочатку це був зовсім маленький заклад на околиці, та згодом бізнес процвітав.

Минуло багато років відтоді. Я власниця мережі приватних освітніх закладів. Це і дитячий садок, і школа іноземних мов і центр розвитку дитини. Сестра ж Настя працює звичайною медсестрою в лікарні й отримує копійки. В неї є чоловік і двоє дітей. В мене ж, через постійну роботу, особисте життя склалося не дуже. Хоча лише 37 і я ще маю надію.

І ось нещодавно сестра мені зателефонувала:

 – Там щось з мамою сталося, поїдь до неї, бо в мене зміна.

Я негайно вирушила. Мама була в лікарні. Тато не знав, що робити. Наказав, знайти мамині документи. Я почала вивертати шухляди та раптом натрапила на старий папірець. В ньому йшлося про те, що мене вдочерили. Я нічого не розуміла, почала розпитувати батька. Йому нікуди було діватися.

 – Розумієш, ти донька нашої далекої родички, котра страшенно пиячила і померла, коли тобі виповнилось пів року. Ніхто не хотів тебе брати.

 – То чому не віддали в дитячий будинок?

 – Так склалося, що нам не хотіли давати велику квартиру, пропонували малосімейку. А сім’ї з двома дітьми отримували двокімнатні в новобудовах. От ми й наважились.

 – Тобто, якби не квартира, то мене й не взяли б?

 – Вибач. Я був проти, та дружина вмовила.

 – Ось чому я завжди була чужою. Ви мене просто не любили.

 – Не вигадуй! Навіщо драматизувати?

Я просто пішла. Поїхала до лікарні. Там повідомили, що мама тепер потребуватиме догляду, бо стався інсульт. Тут прибігла Настя.

 – Ти ж забереш її до себе? Ти сама живеш, гроші маєш. Я не можу.

 – Але ж ти медсестра, краще впораєшся.

 – Я не можу. Хочеш, щоб чоловік покинув мене з дітьми?

Вона навідріз відмовилась. Я пішла додому, на серці наче камінь. Заплатила медсестра, щоб приділяла мамі увагу в лікарні. Що ж буде далі – не знаю.

Переконана, що батьки й заповіт на Настю написали. Бо я ж ніхто їм. Чого ж маю попри все це їх доглядати? Мені дуже важко, та водночас прикро. Як бути?