— Я прямую на небо! — це були останні слова, що вимовив 36-річний Ярослав

Біля Лиману Ярослав Павенко потрапив під ворожий обстріл, внаслідок чого зазнав важкого поранення. Колеги чоловіка, поки везли до лікарні, намагались врятувати йому життя, надаючи першу допомогу. Проте на подвір’ї шпиталю він помер. Для родини Павенків це вже третя болюча втрата. 

У 2014 році проросійські бойовики закатували двох братів Ярослава — Альберта і Рувима. Батьки втратили трьох синів.

“Павенки відомі у Слов’янську завдяки, зокрема, проукраїнській позиції, — каже товариш родини та диякон Андрій Борило. — Голова сім’ї Олександр — очільник храму Української церкви християн віри євангельської. Разом з дружиною Єлизаветою вони виховували восьмеро дітей: Рувима, Альберта, Ярослава, Артура, Володимира, Агнесу, Аркадія та Германа.

У 2014 році, коли в Україні почалась антитерористична операція, родина Павенків мала можливість виїхати до США, де в них живуть рідні. Але вони вирішили, що будуть допомагати тим, хто постраждав від наслідків цієї неоголошеної війни з російськими загарбниками. Не полишали людей у біді до останку, надаючи волонтерську допомогу, навіть коли сепаратисти окупували Слов’янськ”.

І за це родина поплатилася.

“8 червня 2014 року, на свято Трійці, ми провели службу в церкві. На виході вже чекали люди у військовій формі, — веде далі Андрій Борило. — Без жодних пояснень вони схопили чотирьох наших служителів, серед них двох синів пастора Олександра Павенка — 30-річного Рувима та 24-річного Альберта. Їх кудись повезли.

Невдовзі з’ясувалося, що затриманих катували, знущались, зокрема інсценували розстріл. Наступного дня начебто відпустили. Але дорогою в автівку, в якій вони їхали, поцілили із гранатомета. Один зі служителів згорів. Брати Павенки кинулися втікати, проте їх розстріляли. У голові кожного було до семи отворів від куль… Ще один служитель, який тоді зумів сховатись у болоті, стік кров’ю”.

Пан Андрій каже, що, коли Слов’янськ звільнили, знайшли братську могилу, де, крім братів, було поховано ще 14 осіб.

“Пастор Олександр, який вмить втратив двох синів, прийняв тоді непросте рішення — служити з Біблією у руках тим людям, які нас захищають від російської нечисті, бо зброя в нашій вірі — це табу”, — каже він.

2014 року Ярослав Павенко, який після загибелі братів став старшим у родині, долучився до капеланського служіння на волонтерських засадах. Від 2015 року і до останнього дня життя був капеланом 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.

“Він об’їздив усю передову за цей час і виходив неушкодженим із таких важких боїв, що просто не вірилось. Але цього разу Господь його не вберіг, — додає пан Андрій. — 4 лютого Ярослав зі мною та іншими нашими колегами вирушив на одну з позицій поблизу Лиману, аби піднести бойовий дух воїнів, вислухати їх та разом помолитись. Не минуло й години, як почався обстріл із “градів”. Ми з іншими волонтерами та капеланами відійшли на кілька метрів, і це врятувало нам життя. А Ярославу залетів осколок збоку бронежилета, де нема пластин. Він поцілив у легені…

Він об’їздив усю передову за цей час і виходив неушкодженим із таких важких боїв, що просто не вірилось. Але цього разу Господь його не вберіг.

Ми занесли його у машину і повезли до лікарні у Лиман. Усю дорогу Ярослав молився з нами, та коли ми прибули на подвір’я закладу, сказав: “Я іду на небо”. Після цього його серце зупинилось. У нього залишилися дружина та маленька донечка”.

Андрій Борило взяв на себе важку місію — він відспівував загиблого капелана. Ховали його як цивільного, проте на кладовищі військові тричі здійснили залп зі зброї, віддаючи йому честь.

“Важко було бачити згорьовану матір, яка побивалась вже за третім сином, — додає співрозмовник. — У своєму прощальному слові батько Ярослава сказав, що йому дуже гірко та боляче, але його віра не похитнулась, він, як і раніше, любить людей, Бога… І надалі творитиме добрі справи у пам’ять про синів”.